Головна Новини Вознесенщина

Каденюк Леонід Костянтинович

Вісті Вознесенщини. – 1999. – 10 берез.

ДО 55-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ ВОЗНЕСЕНЩИНИ ВІД ФАШИСТІВ

Все починалося в Солдатському

 

В минулі роки з Таборівки переїхав в Солдатське Яків Гончаренко і його дружина Ольга. В них народилось дев'ятеро діток – Федір, Василь, Андрій, Олександр, Григорій та чотири доньки. Збігли роки. В Андрія Яковича, 1901 року народження та Харитини Антонівни, 1898 року народження народились діти – Ніна, Люба, Сергій, Володя, Марія, Дмитро, Олексій.

Ніна Андріївна народилась 1923 року, навчалась Солдатській школі, вступила до Братського педучилища і в 1941 році його закінчила. Її батько Андрій Якович працював в той час в Солдатському головою колгоспу.

Доля по-різному зводить людей. І моя розповідь – підтвердження тому. Костянтин Микитович Каденюк працював в Донбасі на шахтах. Війна. Призваний в армію. Оточення, полон. Втеча. Прилаштувався до бригади, яка супроводжувала овець, забраних німцями з евакуйованих господарств, щоб ті пішли на користь рейху. Це давало хоч якусь безпеку пересування. Бригада з вівцями зупинилась в селі Солдатському і без дозволу майже всіх овець роздали людям, що й раніше робили. Найбільша кількість овець дісталась сім'ї Андрія Гончаренка.

 

 

 

 За доносом Андрія Гончаренка викликали разом з бригадиром до Вознесенська. Бригадира за те, що роздав овець людям, там же в комендатурі і вбили. Андрію Гончаренку повезло, чудом залишився живим, його просто вигнали з комендатури. Та на цьому не кінчилось. На Андрія Яковича німець Єхан, який жив в Солдатському, написав донесення коменданту Ессеру, який знаходився в центральній садибі радгоспу, хто він є, і дав запечатаний конверт віднести коменданту. В коридорі комендатури Андрія Яковича зустріла Марія Павлівна, вона ж і занесла листа; сказавши почекати, а потім покликала.

Андрій Якович побачив жирного німця, який сидів в креслі-качалці. Перекладач перекладав його слова:

– Дякуй Марії і дякуй тому, що ти не член партії, і що в свій час не зобиджав людей. (Марія Павлівна дала Андрію Яковичу гарну характеристику за той час, коли він працював головою колгоспу).

Костя Каденюк залишився в Солдатському жити, як і багато людей в той час. З Ніною вони одружились в 1943 році. Перед відступом німецьких військ Костя переховувався, щоб не розстріляли чи не полонили. В сараї був виритий хід під стіну сарая і велику купу гною. По цій купі гною німці стріляли з автоматів і кололи вилами. Ось в такому пристанищі переховувався Костя.

Першими в село Солдатське зайшли розвідники – 20 березня 1944 року. З ними Костя й пішов в армію. Служив весь час в розвідці. З ним був хлопець з Вознесенська Павло Калашников, батьки якого жили по вулиці Щорса.

Після визволення Західної України Ніну Андріївну, як молоду вчительку, направили на роботу в Тернопільську область. Костя був поранений в ліву руку кількома кулями. Після госпіталю демобілізувався і приїхав до дружини.

Незабаром Каденюки переїхали на батьківщину Кості – в село Клишківці Хотинського району Чернівецької області. Це було після Перемоги в 1945 році.

Ніна Андріївна і Костянтин Микитович (після навчання в технікумі) весь час працювали в школі. Костянтин Микитович пропрацював в школі 25 років, пішов на пенсію, в 1989 році його не стало. В 1946 році в Каденюків народився син Володимир, в 1951 році – двійня Леонід і Сергій. Старший син Володимир закінчив льотно-конструкторський інститут, живе в Чернівцях, має сім'ю, виховує двох доньок. Сергій закінчив університет і живе в Москві, працював в Московському інституті наук, має двох синів. Леонід закінчив вище льотне училище, був інструктором, випробувачем літаків, на його рахунку 54 нових літаки і йому повезло – лишився живим. Потім його направили в космонавти, був дублером. В космос злітав на американському космічному кораблі. Леонід Каденюк живе в Києві, має звання генерал-майора.

Молодша сестра Ніни Андріївни жила в нею з 1944 року, вчилась з першого по десятий клас. В Чернівцях закінчила кооперативний технікум по спеціальності бухгалтер. За направленням приїхала в Миколаївську область, працювала в Олександрівці продавцем.

В 1971 році купили будинок по вулиці Щорса у Вознесенську, по-своєму з чоловіком перебудували. Живуть вони й сьогодні, в будинку № 151 по тій же вулиці. Поряд живе брат Олексій.

Ніна Андріївна живе в Клишківцях Чернівецької області. До неї часто приїздять діти й онуки.

 

М. КОВАЛЕНКО, гром. кор.

 На фото: Ніна Андріївна (справа) в час навчання в Братському педучилищі; вона ж у 1998 році в час зустрічі з трьома синами. Перший зліва – космонавт Леонід Каденюк.

 

 

КАДЕНЮК ЛЕОНІД КОСТЯНТИНОВИЧ

Рік, місце народжен.: 1951, с. Клішківці Хотинського району Чернівецької області.

Освіта: Чернігівське вище військове училище льот­чиків, льотчик-інженер. Московський авіаційний інститут, інженер-механік. Центр підготовки льотчиків-випробувачів. Центр підготовки космонавтів, льотчик-космонавт, льотчик-випробувач І класу.

Кар'єра: Льотчик-інструктор у Чернігівському вищому військовому училищі льотчиків. Начальник Управління Сил ППО Міністерства оборони України. Радник міністра оборони. Помічник Президента України. Заступник генерального інспектора Генеральної військової інспекції при Президентові України. Депутат Верховної Ради України 4-го скликання. Член групи космонавтів МАЗА. Генерал-майор авіації. Автор численних наукових праць.

Відзнаки: Орден «За мужність» 1-го ступеня. Орден Святого архістратига Божого Михаїла. Шість медалей, в тому числі – медаль NASA за космічний політ. Нагороджений іменною вогнепальною зброєю. Лауреат Всеукраїнської програми «Лідери регіонів», 2002рік. Почесний громадянин міста Чернівці. Дійсний член Українського товариства «Інтелект нації». Герой України.

 

 

НЕБО НАД СОЛДАТСЬКИМ

 

 На Вознесенщині, за вісімнадцять кілометрів на північний схід від районного центру, є маленьке село Вознесенське. А трохи далі, в глибинку – ще одне, і ще менше – Солдатське. На жодній карті його немає. Бодай цяточки! І згадують його вряди-годи. Історія ж щонайменше двічі вписала село Солдатське до своїх вікопомних аналів. Коли в кургані, що поблизу села, знайшли скіфіянку у золотих прикрасах, бронзове дзеркало, металевий ніж і наконечники стріл. І 1997-го – коли Солдатське довідалося, що у далекий, незвіданий космос на американському космічному кораблі Space Shuttle «Columbia» полетів Леонід Каденюк. Той самий Леонід, який ще хлопчиком майже щоліта приїздив у Солдатське до своїх – дідуся і бабусі, до маминих родичів.

Буковинське село Клішківці, де він народився і жив, і побузьке Солдатське, затамувавши подих, рівно п'ятнадцять діб шістнадцять годин тридцять сім хвилин й одну секунду слідкували за космічним польотом свого сина й онука. Два українські села, як батько і мати, владно ввійшли в душу майбутнього космонавта і стали важливими складовими його власного світу.

А світом Леоніда Каденюка було небо. Завжди тільки небо – високе, мінливе і всеосяжне. Як наче не він, а воно обрало його своїм покровителем. Ніколи – ані в дитинстві, ані опісля, в юнацькі роки, та й навіть у зрілому віці – воно не спроможне було наситити його цікавість. Хлопчиком забирався на височенний горіх біля хати. Аж на саму верхівку – щоб можна було зазирнути у ніжно-блакитне провалля небесної вічності і розгледіти круговерть злитої воєдино землі з небом. Там, на верхівці, їх було тільки двоє: він і його небо. Та ще сухий шелест могутнього дерева. На ньому так легко було уявити себе у кабіні, за штурвалом винищувача, в небі, де легко і просто торкнутись рукою зірок…

Леонід розхитував батьків горіх. Сильніше, сильніше... Хлопчик летів до зірок...

* * *

Леонід підростав, а космічна героїка, що хвилювала й розбурхувала романтичну уяву, вже переходила у вимір людської пам'яті. У космос злітав Юрій Гагарін. За ним – ціла плеяда сміливців. Реальністю ж для сільського підлітка, душа якого марила небом, було тільки одне – прокладати до нього свій шлях. Одержимий ідеєю стати льотчиком, Леонід закінчує школу зі срібною медаллю, гартує себе у футболі, у волейболі, у вільній боротьбі. І недарма! Із сотень абітурієнтів жорстоку медичну комісію до Чернігівського вищого військового училища льотчиків пройшов лише Каденюк. Приймальна комісія у захваті: знання в хлопця блискучі. Адміністрація ж розгублена: хлопцеві тільки шістнадцять, а до училища приймають з сімнадцяти років.

Леонід таки став курсантом: самі ж військовики і допомогли до нього вступити.

Він дуже хотів стати льотчиком. Знав, що ним буде. Можливо, тому й не було особливих ускладнень чи перешкод. Щоправда, свій перший політ переніс дуже гостро. Вже у повітрі, на вельми значній висоті, несподівано виявив, що інструктора з ним не було. Він і літак – одні у безмежному й чистому-чистому і легкому, як подих дитини, лазурному небі...

***

Шлях до зірок Леоніда Каденюка можна назвати трояндовим. Ось він, його стрімкий злет у космос, щабель за щаблем:

1976 рік. Із 254 льотчиків-претендентів до Центру підготовки космонавтів зараховано лише дев'ять. Леонід Каденюк – в їх числі. Він проходить повний курс підготовки до польотів на кораблях типу «Союз», на орбітальній станції типу «Салют».

1977-1979. Без відриву від роботи у Центрі підготовки кос­монавтів закінчує школу льотчиків-випробувачів при Науково-випробувальному інституті імені В. П. Чкалова. Проходить й унікальну, загальнокосмічну підготовку на всіх космічних кораблях «Союз», «Союз-ТМ», частково – на орбітальній станції «Мир». Пройшов і підготовку за повною програмою командира космічного корабля «Союз-ТМ» та за програмою командира багаторазового космічного корабля «Буран».

1982-1988. Леонід Каденюк – космонавт-випробувач групи багаторазових космічних систем. Налітав більш як 2400 годин. Підготував півтора десятка льотчиків. Льотну практику успішно пройшов більш як на півсотні літаків різних типів і модифікацій, в тому числі на аерокосмічному літаку «МиГ ЭПОС».

1988-1990. Відпрацював систему посадки орбітального корабля «Буран» на крутій глісаді на літаку-лабораторії МиГ-25. Готувався як командир українського екіпажу для польоту на орбітальну станцію «Мир». Політ відмінили, і Леонід Каденюк пройшов підготовку до космічного польоту, що передбачав стиковку безпілотного корабля «Буран» та орбітальної станції «Мир». Ще одна підготовка – до польотів на орбітальну станцію «Мир» – командиром космічного корабля «Союз ТМ».

Розповідав: підготовка до польоту у космос була дуже жорсткою. Крім тренувань з перевантажень і невагомості, у барокамері, термокамері і сурдокамері, була і наукова підготовка. У космосі він мав працювати як біолог, астроном, еколог, астрофізик. І це – окрім досконалого знання бортових систем космічного корабля, орбітальної станції.

І тут, як і в школі, Леонід вчився лише на «відмінно» – інакше вчитися тут взагалі не мало сенсу. Коли з'являвся на іспит, екзаменатори казали: «А, приїхав Каденюк. Його можна не питати – він все знає...».

Не все складалося «на відмінно». Була вимушена (нічна!) посадка на МиГ-25 на одному двигуні. Була ще одна – із розрушеним парашутним контейнером... Про льотчиків-випробувачів, асів, яких ще пошукати у всенькому світі, про їхню мужність і самопожертву в ім'я вітчизняного літакобудування й освоєння космосу десятки томів написано. І гинуло їх багато. І за їх винахідливість та рішучість не завжди медалі давали... Леоніда Каденюка обминула чаша сія. Можливо, тому що кожний злет в омріяне небо супроводжувався титанічною роботою, прораховувався кожний рух. А, може, його берегла щаслива зірка, два маленькі села, дві його батьківщини.

* * *

Зірковий злет і світова слава Леоніда прийшла 97-го. Не в найкращий час. Розпався Союз, і полковника авіації Каденюка, на його бажання, було відраховано із групи космонавтів Військово-Повітряних сил Росії: він прийняв українське громадянство. Молодший науковий співробітник Інституту ботаніки імені Холодного НАНУ, Каденюк увійшов до складу групи українських космонавтів для підготовки до польотів на космічних кораблях «Space Shuttle».

До зіркової слави залишалися лічені місяці.

Як це було?

Довідавшись про угоду України із США щодо космічної співпраці, Каденюк надіслав свою пропозицію в Українське космічне агентство. І знову, як і в льотне училище, з багатьох претендентів обрали його.

Завдання?

Космічна біологія.

* * *

І ось липень 96-го. Леонід – у Сполучених Штатах, готується до польоту у космос. 19 листопада 97-го...

 Чи хвилювався?

Душевний стан, зізнався опісля, – як у льотчика-випробувача у новому для нього літаку. Розповів:

– На старт нас привезли під посиленою охороною. Скрізь – поліція, над головою – гелікоптер зі снайперами, запасний автобус – на випадок якщо з нашим дорогою щось станеться. Було ж, коли психічно хворий стріляв по екіпажеві...

І ось, нарешті, старт.

Як почувався у перші космічні хвилини?

– Я відчув сильний вибух і гуркіт внизу. Корабель здригнувся і пішов угору. Стрімко пішов, розвернувся – і страшний гул почав затихати. Я втиснувся в крісло – треба було терпіти... Коли відірвався від крісла і почав плавати, зрозумів, що я в невагомості. Захотілося глянути на Землю.

Він побачив рідну планету маленькою, беззахисною. І, як м'яч, круглою. І бачив її – з 19 листопада по 5 грудня – багато разів. Один виток космічного «Шатла» навколо Землі – всього за півтори години! Він пильно вдивлявся у цю блакить – чи не побачить із космосу два свої рідні, маленькі села – Клішківці і Солдатське? Там, у холодному і безмовному космосі, вони додавали йому сил і віри у щасливе повернення.

* * *

– Мені дуже приємно тут бути. Миколаївщина – моя друга батьківщина...

Який він, перший космонавт суверенної України?

Слава мало позначилася на цій знаменитій і, безперечно, героїчній постаті. Леонід Каденюк – людина скромна і на­прочуд приваблива своєю природною щирістю і приязністю. Середнього зросту, худорлявий, з військовою виправкою. Стриманий у розмові. Не палить (і не палив). Не п'є. Особливої дієти не має. Спить сім-вісім годин на добу. І раз на тиж­день (це вже як звичка) пробігає десять кілометрів. Говорить, що над усе цінує порядок і дисципліну. Не пропустив жодної зустрічі зі своїми виборцями: народним депутатом України Леонід Каденюк став на прохання своїх земляків із села Клішківці Хотинського району Чернівецької області. Був членом Комітету Верховної Ради 4-го скликання з питань національної безпеки та оборони, опікувався соціальним захистом військовослужбовців і членів їхніх сімей, військових пенсіонерів. Диспропорція у пенсійному забезпеченні військовиків змусила його взятися за підготовку відповідного законопроекту. Розповів, що на цей документ уряд підготував своє «ні». Все залежало від тодішнього Президента України Леоніда Кучми.

– Я прийшов до Президента на прийом, – розповідає Леонід Костянтинович, – а на його робочому столі – наш законопроект. Поки що без президентського «вета». Я розповів йому про реальну ситуацію із пенсіями військових, аргументував документами. Президент згодився.

У космонавта – троє синів.

– Чи стануть, як батько, льотчиками-космонавтами? – запитала, очікуючи на ствердну відповідь: космос– оце справжня романтика!

– У синів дещо інший погляд на це, – сказав Леонід. – Нині інші часи...

Його голос дещо змінився. Чи, може, здалося?

– В космос не збираєтесь знову?

– Як тільки буде можливість!

– Успіхів вам! І – гарного рідного неба.

28 січня 2006 року Леонідові Каденюку виповнилося 55 років. Багато хто, проживши значно більше, так і не поставив своє ім'я під пройденим. Каденюк це зробив ще задовго до неповної «круглої» дати.

Романтик, він ще хлопчиком спізнав свою тісну спорідненість із світом, прагнув цього, йшов до цього. І – дістався своєї мрії, торкнувшись рукою далеких зірок. Навіки уславив дві свої маленькі українські батьківщини – чернівецькі Клішківці і миколаївське Солдатське. Небо на них тепер дивиться очима їх улюбленого сина – Леоніда Каденюка.

  

Із книги: Бондарчук, Н. Небо над Солдатським / Н. Бондарчук // Автограф / Н. Бондарчук. – Миколаїв. : Вид-во Ірини Гудим, 2006. – С. 52-59.

 

 
 

Витяг із книги Першого космонавта України, Героя України

Леоніда Каденюка „Місія – Космос”,

в якій він згадує про Вознесенськ

(готується друге видання книги)

 

Текст українською мовою:

„Якось за спостереженнями Землі з космосу, я згадав своїх дідусів: маминого батька – діда Андрія Яковича Гончаренка та батькового – діда Микиту Івановича Каденюка, якого по-буковинському (скоріше по-бессарабски) ми називали «мошул».

Більшу частину кожного літа, починаючи десь із чотирьох років, ми із братом Сергієм проводили на маминій батьківщині – у мальовничому південному містечку з чудовою назвою Вознесенськ на Миколаївщині, розташованому між рікою Південний Буг і річечкою, що впадала в нього, під виразним найменням Мертвовод. У віддаленому від центра міста куточку з російською назвою „Лагеря”, на тихій вуличці Колгоспній, що стелилася високим правим берегом спокійного за непомітним плином, немов ставок, і відповідного своїй назві Мертвоводу, оселилася вся мамина вознесенська рідня Гончаренків. Дід Андрій з бабусею Харетьою жили в невеликому будиночку-мазанці за вуличним номером 29, вибудуваної дідом власноручно, куди ми, юрба його онучат, ховалися в цілющу прохолодь від спеки після купання в Мертвоводі. А навколо дідового двору зовсім поруч жили його давно вже дорослі діти зі своїми сім’ями – наші дядьки й тітки зі своїми дітьми – нашими двоюрідними братами й сестрами, приблизно одного з нами віку.

Керувала нашою дитячою ватагою сестричка Надя – старша дочка нашої рідної тітки Люби – жвава дівчинка, на три роки нас старша, тому більш досвідчена й тямуща. Надзвичайно рухлива й по-хлоп'ячому спритна, вона швидше всіх бігала, вище всіх лазила, чудово плавала, далеко пірнала, чому вчила й нас. Старші хлопчаки її побоювалися. І ми під Надіним «прикриттям» носилися в іграх по Лагерях між Мертвоводом і дідовим двором, плавали й купалися до вусів від збитої води, відігрівалися в тіні густих кущів на березі й тікали від незвичної спеки в дідів прохолодний будиночок до бабусиного обіду й великого на всіх чану компоту. Дід Андрій, бувало, відпочиваючи в обідню спеку від роботи на лежачку в абрикосовій тіні, посилав нас із двома бідонами по холодну воду до фонтану, розташованого в п’яти хвилинах ходу від дідової хати і вода з якого й досі збігає з високої кручі чистим дзюркотливим потічком у Мертвовод.

Потім, підрісши і навчившись плавати, ми тією же юрбою стали ходити через все місто на Буг (звичайну приставку Південний ми не вживали) – ріку вже справжню, широку й глибоку, з досить сильною течією. З Бугом пов'язане моє вознесенське отроцтво. Доказом того, що ти вмієш плавати і не боїшся ризику, завичай у нас був пучок моркви, доставлений з охоронюваної собаками плантації на протилежному березі Бугу.

Слід зазначити, що Буковина й Миколаївщина (Південна Україна) досить сильно відрізняються діалектом і говором. І ми із Сергієм часто викликали глузування над собою у вознесенської дітлашні, називаючи, наприклад, абрикоси по-буковинськи «дзендзурами», шовковицю – «дудом», квітку – «чічкою», а замість «гарно» говорили «файно». Але це швидко виправлялося. До кінця літа додому, на Буковину, ми поверталися вже мешканцями півдня з міцною південнною засмагою й вознесенським говором, таким схожим на одеський.

Вознесенськ залишив у моїй пам'яті надзвичайно теплі спогади, зв'язані як із по-справжньому босоногим щасливим дитинством, так і з підлітковим часом мужніння під дідовою опікою.

Свою першу в житті зарплату я заробив після закінчення 8-го класу (Сергій залишився вдома вирізати гланди), працюючи з дідом Андрієм, який будував за наймом разом з кимось із своїх синів чи зятів приватні будинки й господарські споруди. За чотири тижні щоденного досить виснажливого для підлітка труда в якості підсобного, під пекучим південним сонцем з 6-ти до 20-ти годин, я заробив свої перші в житті 300 карбованців. Моя робота полягала в тому, що я разом з дорослими рив котловани, сам готовив будівельний розчин із цементу, піску, води й подавав його у важких цебрах будівельникам, тягаючи свій вантаж по щаблях іноді на рівень другого поверху. А ще перебирав і подавав будівельникам камінь, нестандартний за розмірами і формою, з якого вони майстерно ряд за рядом викладали стіни. Не звичну цеглу, а саме будівельний міцний дряпучий камінь-піщаник. Таких каменів багато на півдні України. І чимало домів людям моїм дідом Андрієм вибудовано. А я в цей свій трудовий місяць і засмаг майже до чорноти, і зміцнів нівроку, чому свідчили м'язи, що вже помітно виділялися смуглими горбиками на руках.

Під Вознесенськом розміщувався військовий аеродром, з якого часто то поодинці, то групами злітали винищувачі, іноді з гуркотом проносячись над нашими головами. Пораючись зі своєю роботою, я постійно задирав голову до неба, любуючись цими гарними стріловидними гучними літаками та величезними крейдяними знаками, котрі вони вимальовували на блідому розпеченому небі. Дід, побачивши моє захоплення, не без цікавості запитав: «Ти, напевно, й собі хочеш стати льотчиком?» Я, дещо соромлячись, відповів: «Так, діду, хочу...».

 

Текст російською мовою:

Наблюдая за Землей из космоса, я вспомнил своих дедушек: маминого отца – деда Андрея Яковлевича Гончаренка и отцовского – деда Никиту Ивановича Каденюка, которого по-буковинскому (скорее по-бессарабски) мы называли «мошул».

Большую часть каждого лета, начиная где-то с четырех лет, мы с братом Сергеем проводили на маминой родине – в живописном южном городке с замечательным названием Вознесенск на Николаевщине, расположенном между рекой Южный Буг и речушкой Мертвовод, которая впадала в него. В отдаленном от центра города уголке с русским названием „Лагеря”, на тихой улочке Колхозной, стелившейся высоким правым берегом спокойного по незаметному течению, словно пруд, и соответствующего своему названию Мертвоводу, поселилась вся мамина вознесенская родня Гончаренков. Дед Андрей с бабушкой Харетей жили в небольшом домике-мазанке под уличным номером 29, выстроенном дедом собственноручно, куда мы, гурьба его внуков, прятались в целебную прохладу от жары после купания в Мертвоводе. А вокруг дедового двора совсем рядом жилы его давно уже взрослые дети со своими семьями – наши дяди и тети со своими детьми – нашими двоюродными братьями и сестрами, приблизительно одного с нами возраста.

Руководила нашей детской ватагой сестричка Надя – старшая дочь нашей родной тети Любы – бодрая девчонка, на три года нас старшая, поэтому более опытная и смышленая. Чрезвычайно подвижная и по-мальчишески ловкая, она быстрее всех бегала, выше всех лазила, чудесно плавала, далеко ныряла, чему учила и нас. Старшие ребята ее побаивались. И мы под Надиным «прикрытием» носились играя по Лагерям между Мертвоводом и дедовым двором, плавали и купались „до усов” от взбитой воды, отогревались в тени густых кустов на берегу и убегали от непривычной жары в дедов прохладный домик к бабушкиному обеду и большому на всех чану компота. Дед Андрей, бывало, отдыхая в обеденную жару от работы на лежачке в абрикосовой тени, посылал нас с двумя бидонами за холодной водой из фонтана, расположенного в пяти минутах хода от дедового дома и вода из которого до сих пор сбегает с высокой кручи чистым журчащим ручейком в Мертвовод.

Потом, подросши и научившись плавать, мы той же гурьбой стали ходить через весь город на Буг (обычную приставку Южный мы не употребляли) – реку уже настоящую, широкую и глубокую, с довольно сильным течением. С Бугом связано мое вознесенское отрочество. Доказательством того, что ты умеешь плавать и не боишься риска, обычно у нас был пучок моркови, доставленный из охраняемой собаками плантации на противоположном берегу Буга.

Следует отметить, что Буковина и Николаевщина (Южная Украина) довольно сильно отличаются диалектом и говором. И мы с Сергеем часто вызвали насмешку над собой у вознесенской детворы, называя, например, абрикосы по-буковинськи «дзендзурами», шелковицу – «дудом», цветок – «чичкою», а вместо «хорошо» говорили «файно». Но это быстро исправлялось. До конца лета домой, на Буковину, мы возвращались уже южанами с крепким местным загаром и вознесенским говором, таким похожим на одесский.

Вознесенск оставил в моей памяти чрезвычайно теплые воспоминания, связанные как с по-настоящему босоногим счастливым детством, так и с подростковым временем мужания под дедовой опекой.

Свою первую в жизни зарплату я заработал после 8-го класса (Сергей остался дома вырезать гланды), работая с дедом Андреем, который строил по найму вместе с кем-то из своих сынов или зятьев частные дома и хозяйственные сооружения. За четыре недели ежедневного довольно изнурительного для подростка труда в качестве подсобного, под жгучим южным солнцем с 6-ти до 20-ти часов, я заработал свои первые в жизни 300 рублей. Моя работа заключалась в том, что я вместе со взрослыми рыл котлованы, сам готовил строительный раствор из цемента, песка, воды и подавал его в тяжелых ведрах строителям, таская свой груз по ступеням иногда на уровень второго этажа. А еще перебирал и подавал строителям камень, нестандартный по размерам и форме, из которого мастерски ряд за рядом возводились стены. Не обычный кирпич, а именно строительный крепкий дряпучий камень-песчаник. Таких камней много на юге Украины. И немало домов людям моим дедом Андреем выстроено. А я в этот свой трудовой месяц и загорел почти до черноты, и окреп, чему свидетельствовали мышцы, уже заметно выделяющиеся смуглыми бугорками на руках.

Под Вознесенском размещался военный аэродром, из которого часто то поодиночке, то группами взлетали истребители, иногда с грохотом проносясь над нашими головами. Работаясь на строительстве, я постоянно задирал голову к небу, любуясь этими красивыми стреловидними шумными самолетами и огромными меловыми знаками, которые они рисовали на бледном раскаленном небе. Дед, увидев мое увлечение, не без любопытства спросил: «Ты, наверное, тоже хочешь стать летчиком?» Я, несколько стыдясь, ответил: «Да, дед, хочу...». 


Брати - 1956 рік

Брати - 1968 рік

Льотчик-космонавт, генерал