Олександрівське стаціонарне відділення для проживання одиноких непрацездатних громадян похилого віку

Управління праці та соціального захисту населення  Вознесенської райдержадміністрації

ЖИВЕМО

ОДНІЄЮ РОДИНОЮ

 Олександрівське стаціонарне  відділення для проживання

одиноких непрацездатних громадян похилого віку

                                                                                                       Коли життя захмарює негода                                                                        

                                        І вижити не може, хто вже сам

                                     Наше тепло, увага і турбота

                                  Даруються і  душам, і серцям.

 Складний життєвий шлях кожної людини від народження до смерті. Після молодості, зрілого віку ми приходимо до старості. Старість – закономірний фізіологічний процес, який несе з собою послаблення здоров”я, безпорадність, нерідко самотність.

Наука стверджує: жити вічно – неможливо, та важливо добитися того,  щоб людське життя продовжувалось до  природної, а не передчасної смерті. Позбавлення  від горя і негараздів, холоду та голоду, відчуття того, що ти потрібний суспільству – ось необхідні вимоги довгого та плідного життя кожної людини.

Чимало людей на порозі старості знаходять притулок   в Олександрівському стаціонарному відділенні для постійного проживання непрацездатних громадян похилого віку управління праці та соціального захисту населення Вознесенської райдержадміністрації. Сюди приходять люди з різними долями і для них створені всі умови, щоб можна було жити повноцінним життям.

Олександрівське стаціонарне відділення для  постійного проживання непрацездатних громадян  похилого віку функціонує з липня 1994 року, розраховане відділення на 15 ліжко-місць.

 Колектив стаціонару  невеликий  9 працівників ( завгосп, медсестра, 3 няні – санітарки, 2 кухаря, працівник по ремонту). Від роботи  керівника   залежить багато. На чолі Олександрівського стаціонарного відділення для  інвалідів та осіб похилого віку  стоїть   Галина Іванівна Бешлик, енергійний  і відповідальний керівник. Вона була призначена керівником десять  років тому, в ті часи коли економіка держави переживала період становлення, важко  було  з фінансуванням, але Галина Іванівна завжди знаходила вихід, вирощувала  городину, шукала спонсорів, щоб  її підопічні завжди були ситі і здорові.

До стаціонарного відділення поступають люди похилого віку за направленням управління праці та соціального захисту населення Вознесенської райдержадміністрації.  Живуть тут старенькі великою дружною сім’єю. Деякі з них охоче розповідають про своє життя, хоч і нелегким воно було, а дехто уникає розмови, можливо затаївши в душі образу на свою долю, а може серце крає туга за прожитими роками.

 Серед п’ятнадцяти підопічних  дев’ять  жінок та шестеро  чоловіків. Тільки у чотирьох з них не було зовсім дітей, а останні в силу життєвих обставин змушені були перейти під повну опіку держави.

Коли у зболене серце стукає зима, а роки, намотуючись у клубочок спогадів, все частіше нагадують про старість, хочеться озирнутися на пройдений шлях, поділитися з нащадками, чим була наповнена молодість.

Сидить на ганку сивий, кремезний чоловік, схиливши голову, поринув у спогади це -  Іван Григорович, 1923 року народження, тяжкий життєвий шлях дістався на його долю  Вісімнадцятирічним юнаком пішов Іван Григорович на фронт. Фронтові дороги Івана Григоровича стелилися через Брест і  Мінськ, Варшаву і Прагу, закінчив війну у одному із найкрасивіших міст Європи Будапешті – де поранений пролежав у госпіталі до кінця травня 1945 року. Познайомився з своєю дружиною –  медсестрою Лідією Миколаївною. Після війни батьки дружини кликали до себе на Кубань та серце печалилося за рідним краєм. Приїхав з молодою дружиною до рідної Новогригорівки, жили дружно, чекали поповнення сім’ї, та на жаль не довелося їм пізнати батьківські почуття. Пішов працювати вчителем. Пропрацював директором  школи цілих 50 років. Весь свій життєвий досвід, всі знання та уміння передавав своїм учням. Дружина відійшла у вічність майже 10 років тому. Тримався скільки міг на одинці зі своєю самотністю та з серпня 2005 року  поселився в Олександрівському стаціонарі і дуже вдячний всім його працівникам за піклування.

Хіба ж думала Марія Іванівна, коли пестила свого єдиного синочка, що на старості   прихиле голову до каземного ліжка, що  не доведеться їй доживати віку в рідній домівці і не порадує її веселий сміх онуків...       

Коли Микола від’їджав на БАМ гордилася, що не боїться труднощів її синок, що хоче щоб легше було фінансове становище батьків, надіялася, що повернеться з дружиною та онуками. Не так сталося, як гадалося  - сталася аварія і навіки  зостався її синочок на чужині, в холодній північній землі. Рвалося на шматки  від болю і туги  материнське серце. Та  біда одна не ходить, зовсім підкосила здоров’я чоловіка  тяжка втрата – інсульт  прикував до ліжка її єдину підтримку і надію, два роки  не відходила від нього Марія Іванівна та не змогла підняти на ноги...Після смерті чоловіка боролася із своїми недугами, не так звертала увагу на біль фізичний, як не гоїлася душевна рана, не давало спокою питання: – “Чому?” Більше місяця пролежала під поглядом сусідки, вже думала  зустрінеться  зі своїми чоловіками та не дав бог, і ось вона тут серед таких, як вона обездолених,  в своїй другій сім’ї де і затишно, і тепло, і є з ким словом перемовитися.   

Вік – ворог людини, а якщо вона самотня  - ворог подвійний. Та не відчувають себе самотніми в стаціонарному відділенні його мешканці, є до кого обізватись, є з ким поділитися своїми  бідами.  

          Для  підтримки   здоров’я підопічних  за стаціонаром закріплений сімейний лікар Олександрівської селищної лікарні Ігнат’єва Оксана Миколаївна, яка проводить медичний огляд кожного підопічного   два рази на рік, встановлює діагноз і призначає лікування. При необхідності огляду іншими спеціалістами  старенькі направляються   до Вознесенської  центральної районної лікарні, в разі необхідності  вони госпіталізуються  в Олександрівську селищну  лікарню. Підопічні  проходять лікування  в санаторіях “Перемога” та  “Інгул” м. Миколаєва,  та в санаторії  Міністерства праці  “Салют” м. Одеса.

Показником добробуту життя людини є доброякісне харчування. Одна із необхідних умов збереження здоров’я є   свіжі та різноманітні продукти.  Продукти  закупляються два рази на тиждень, крупи є про запас, овочі та фрукти  заготовляємо з осені, а також багато овочів та фруктів переробляємо “під кришечку” силами працівників відділення. Підопічні забезпечені чотирьохразовим харчуванням - сніданок, обід, полудник та вечеря. Меню різноманітне і складається згідно норми. До раціону входять продукти, які мають всі необхідні організму вітаміни – м’ясо, риба, молочні продукти, яйця, крупи, рослинне та вершкове масло, овочі та фрукти. При складані меню враховується бажання підопічних, є дієтичне харчування. Виконання норм харчування складає 96%. На харчоблоці працює  2 кухаря, які з доброю душею готують для стареньких різноманітні страви. Кожного дня двері відкриває простора їдальня, і працівники харчоблоку від усієї душі бажають стареньким “смачного”.

 Приміщення відділення забезпечене  необхідними побутовими зручностями, добре освітлені, є водяне  опалення.

В       2008 року управлінням праці та соціального захисту населення Вознесенської райдержадміністрації завершена газифікація приміщення Олександрівського  стаціонарного відділення для проживання одиноких громадян похилого віку.               

  Завідуюча  відділенням  проводить роботу по організації    та відзначенню знаменних дат та свят. З своїми концертами до відділення приходять діти Олександрівської  ЗОШ І – ІІІ ст. та дитячого садка. Бажаний гість хор “Зіронька”, який створений при відділенні   соціально – побутової реабілітації при Олександрівському селищному центрі соціального захисту населення. Частими гостями у відділенні голова райдержадміністрації, депутати районної ради, керівники господарств та підприємств району.    

           Підопічні Олександрівського стаціонарного відділення для  інвалідів та осіб похилого віку живуть великою дружною сім’єю, завжди готові прийти один одному на допомогу. Більш здорові опікуються і допомагають хворим, новеньким завжди допоможуть адаптуватися в новому колективі. На жаль час  летить невпинно  і дехто залишає нас ступаючи  у вічність. Дуже болісно переживають втрату товаришів, проводжають в останню дорогу  всім колективом.

 Так живуть мешканці Олександрівського  стаціонарного відділення, живуть однією родиною, разом долають життєві негаразди та біди, разом сумують і разом веселяться, діляться враженнями від побачених фільмів та спільно обговорюють книги. Одним словом живуть сім’єю не відчуваючи себе самотніми.